(інтерв’ю з академіком Української академії архітектури, генеральним директором архітектурної компанії „Український Центр інжинірингу, маркетингу і менеджменту” („УЦІММ”) Валерієм Івановичем Книшем)

Питання. Валерію Івановичу, Ви один з небагатьох, принаймні, єдиний відомий мені архітектор, який не тільки працює над питаннями стратегічного розвитку столиці, але й шукає відповіді на них, виходячи з такого маловживаного серед прагматиків поняття, як місія. Розкажіть, якою Ви її бачите.

Відповідь. Місію Києва визначено його історією. Щоправда, у Києва було чимало історій, проте тільки одна з них є безперервною, тобто суттєвою, всі ж інші можна вважати в більшій чи меншій мірі акцидентними. Суттєвою ж є історія Києва як світового духовного центру Східного християнства, причому її початком можна вважати як 998 рік, так і середину першого віку християнського літочислення – завдяки містичному пророцтву святого Андрія, і в такому разі, відсвяткувавши 1020-річчя, 1030-річчя та 1040-річчя фактичного хрещення Русі, ми разом із підготовкою до святкування 1050-річчя можемо також готуватись до святкування 2000-річчя її містичного хрещення Святим Духом через апостола Андрія.

Звичайно, при цьому не можна забувати й про інші вимоги, а саме вимоги до столичного міста, що також є важливим моментом в історії Києва, а також і елементарні вимоги до місця проживання вже понад 3 мільйонів людей. Місію також треба доповнити вимогами, обумовленими особливостями ландшафту та специфічною столично-провінційною історією розвитку Києва, а саме вимогою до збереження містоутворюючих ландшафтів та – про що з кожним днем говорити все важче – особливої комфортності, адже саме комфортність, точніше, затишність великого міста, яке розмістилося на унікальному за красою та ніжністю ліній і фарб ландшафті, все ще залишається візитною карткою Києва. Тому найважливішим завданням київських архітекторів є збереження унікального природного середовища та тієї „аури”, що склалася, мінімізація привнесення в неї штучності.

Питання. Проте давайте все ж таки повернемось до місії – з точки зору архітектора, звичайно. Чим саме Ви хочете „наповнювати” цей термін?

Відповідь. Перш за все, треба визначити ключові об’єкти та території здійснення місії, що неважко. Основою їх є два ядра та вузлова точка, а саме:

1-е ядро: Видубецький монастир (включно з Центральним ботанічним садом і Видубецьким озером) – Києво-Печерська Лавра (включно з Печерським ландшафтним парком і урочищем Спаський яр).

2-ое ядро: Софія Київська (з Софійською площею) – Михайлівський Златоверхий (з Михайлівською площею)

Вузлова точка: Володимирська гірка (включно з Андріївською церквою) з центром – пам’ятником Володимиру.

Ці території та об’єкти мають утворити триєдину спеціальну територію із особливим охоронним статусом.

Крім того, треба враховувати прилеглі до них території, а саме:

до 1-го ядра: Парк Слави, Парк «Аскольдова могила», Наводницький парк;

до 2-го ядра: вісь Софія Київська – фундамент Десятинної церкви – вул. Андріївський узвіз;

до вузлової точки – обмежуючі її вулиці.

Прилеглі території й пов’язані з ними об’єкти мають отримати різні види обмежуючих статусів й „свої” програми розвитку. Треба також мати на увазі й деякі доповнення:

до 1-го ядра: вісь музей «Арсенал» – Києво-Печерська Лавра;

до 2-го ядра: Хрещатик с кварталами в межах трикутника Софійська площа – Михайлівська площа – Майдан Незалежності.

Ці території мають створюють систему спеціальних територій та еколого-транспортних коридорів з різними видами обмежувальних статусів.

Нарешті, є ще одне важливе територіальне доповнення місії, а саме „Великий внутрішній  трикутник” (Фролівський монастир – Покровський монастир – Кирилівська церква (с прилеглими ярами, урочищами і Замковою горою).

Питання. Все це виглядає розумно, проте архітектори в першу чергу мають будувати...

Відповідь. Проектувати.

Питання. Так, звичайно, проектувати. А як, де і що будують за їх проектами, ми всі добре бачимо. І це не має нічого спільного ні з місією, ні з історією, ні з красою. Якщо римляни казали: “omnia vincit amor”, тобто „все перемагає любов”, то що казати нам, “omnia vincit bablo”?

Відповідь. А ще був один герой, який сказав: „Хто нам заважає, той нам і допоможе”. Не рахуватися з реальністю можуть поети, а архітектор має бути прагматиком. Він має діяти відповідно до всього комплексу умов, які склалися, і, принаймні, намагатись „не нашкодити”.

А умови, до речі, залежать не тільки від забудовників, на яких, окрім архітекторів, стало модно „вішати всіх дохлих собак”. Умови, в першу чергу, залежать від влади. Так, корумпованої, але й тут завжди можна знайти компроміс, тобто правильно обрана стратегія не виключає хабарів.

Питання. Так цинічно...

Відповідь. Зате „дешево, надійно і практично”. Можна боротись з вітряками, а можна молоти на них муку. Я як архітектор маю вирішувати естетичні, а не етичні питання. Робити те, що маю, а вже як буде – так і буде.

Питання. Так про які умови йдеться?

Відповідь. Умови визначення стратегії, яка витікає із місії. Адже проблема не в тому, що погано проектують чи будуть, а в тому, що не те і не там. Наприклад, будинок на Грушевського, який викликає загальне обурення, міг би стати окрасою будь-якого „спального” мікрорайону. Теж саме можна сказати про більшість офісних хмарочосів, які спотворюють історичний центр. Визначте їм правильне місце, і все буде гаразд.

Питання. І таке „правильне” місце на мапі Києва є?

Відповідь. Є, причому визначене воно самою історією і, як мінімум, не завдає шкоди місії. Отже, „історичний” Київ розділявся на три частини. Причому кожна з них мала чітко визначене функціональне призначення, тобто вже понад тисячу років тому було закладено підмурівок розвитку Києва як саме великого, стольного міста. Нажаль, сучасний Київ розвивається як маленьке провінційне містечко, коли не тільки не визначені пріоритети, але й взагалі все так спонтанно переплутано і зрощене, що місто скидається на один суцільний орган. Найбільш виразно сучасний функціональний еклектизм проявляється в офісній забудові. Пройшли ті часи, коли за це „відповідало” спеціалізоване „місто Поділ”. Тепер хмарочоси будуються у самих несподіваних місцях. „Точкова” та безсистемна офісна забудова призводить до „перемішання” історичної, житлової та офісної забудови, що погіршує естетику та ергономіку міста, умови як проживання, так і ведення бізнесу, створює, з одного боку, штучний інфраструктурний „голод” та навіть колапс при будівництві багатоповерхових офісних будівель в центральних районах міста, а, з іншого, проблеми в комунікаційних зв’язках та додаткові трафіки при будівництві офісних будівель у периферійних, а особливо – у віддалених від головних автомагістралей, аеропорту и т. п. районах.

А між тим наявність практично у всіх сучасних мегаполісах, світових та регіональних столицях відокремленого (локалізованого) центру ділової активності („Сіті-центру”) є не даниною архітектурній моді, а суто прагматичним рішенням, яке дозволяє вирішити вищезазначені – і не тільки – проблеми, створити справді довгострокову стратегію розвитку міста.

Аналогічні проблеми виникають і при розпорошенні будівель адміністративного призначення, або ж (як у нашому випадку) їх частковій концентрації, але у невідповідному місці.

І тут як раз і виникає потреба в нових „правилах гри”, тобто умовах, які має забезпечити саме влада.

Питання. Тобто, визначити і зафіксувати „правильні” місця?

Відповідь. Так, і першим з таких місць є Рибальській острів, майже ідеальне місце для побудови сучасного „Сіті-Центру”.

Передумови побудови такого центру з точки зору збереження історичної спадкоємності очевидні: Поділ від початку відігравав роль центру „ділової активності” Києва, головним транспортним та торгівельним вузлом якого було гирло річки Почайної, яка з півдня межувала з територією сучасного Рибальського острова. Таким чином, з самих первісних часів виникнення міста територію Рибальського острову було „відведено” під те, що сучасною мовою зветься „Сіті-центром”.

Серед інфраструктурних передумов, переваг та вигод саме території Рибальського острову можна виділити наступні:
1) компактність та достатність площі, причому також з огляду перспектив подальшого розвитку „Сіті-центру”;
2) розвинута транспортна інфраструктура та можливості її подальшого розвитку:

В підмурівок пропонованої концепції покладено ряд принципових положень:

Перший, нижчий рівень стилобату є загальним для всього „Сіті-центру” рівнем інженерних комунікацій. В другому та третьому рівнях локалізовано автопаркінги з відповідними під’їздами й розв’язками з одностороннім рухом, четвертий рівень – полі функціональний. Сама поверхня подіуму – це єдиний відкритий пішохідний простір й являє собою частково озеленену (ландшафтний парк, бульвар, алеї, окремі посадки), загальну для всього „Сіті-центру” просторову одиницю.

Головну формоутворюючу функцію несе центральний конгломерат багатоповерхових офісних будівель. Забудову планується здійснювати поступово на протязі багатьох років. При цьому комплекс, неначе губка, буде «всмоктувати» й вирішувати всі ізнов виникаючі потреби в офісних помешканнях, тим самим «рятуючи» саме місто та його інфраструктуру. Крім того, пропонується ще одна художня й органічна ідея – ідея «творчого полігону», коли єдиним обмеженням фантазії архітекторів буде Кодекс забудови, фіксуючий єдиний цілісний образ „Сіті-центру”, відповідно до якого кожний сегмент буде відведено під наперед визначену поверховість та об’єм майбутньої споруди.

Питання. А близькість хмарочосів до історичного Подолу, до Дніпровських схилів, тощо? І чи взагалі потрібно це нам?

Відповідь. Що не потрібно?

Питання. Оті хмарочоси...

Відповідь. Питання риторичне, адже не були б потрібні, не будували б... Можна провести життя, оспівуючи Київ, якого вже наполовину нема, й дочекатись, коли його – такого – взагалі не стане, а можна вирішувати питання, які ставить перед нами життя, і при цьому цей самий „оспіваний” Київ зберегти, і альтернативи цьому немає. Можна сперечатися донесхочу про те, чи є краще місце, а поки його не знайшли, спостерігати за будівництвом все нових й нових „Парусів” по периметру центру й на Хрещатику...

Щодо близькості, то унікальність території Рибальського острову полягає в том, що його висотна забудова не закриє, а підкреслить найбільш значущі київські місця. З півдня вона ставитиме „крапку”, з півночі дозволить „несподівано” розкрити схили, які зараз досить-такі мляво „виповзають” слідом за Оболонню, з заходу це буде чудовий контрапункт, а із сходу їх взагалі не буде видно за пагорбами.

Крім того, в проекті на ділянці, прилеглій до історичного Подолу, передбачено будівництво низьких – в „подільському” вимірі – торгівельно-розважальних закладів, спортивно-оздоровчого та концертного комплексу. Також передбачені ділянки під адміністративний центр (мерію), три готелі, житлові комплекси типу „апартамент” та „Музей корпоративних колекцій” – до речі, оригінальна ідея, яка на сьогодні не має аналогів, проте, як на мене, має надзвичайні перспективи.

Що ж до розкриття місії, то й тут є ідея. Річ у тім, що від 1453 року однією з геополітичних проблем Православ’я є втрата її святині й матеріального символу – храму св. Софії Константинопольській, яка тоді стала мусульманською мечеттю. У середньовіччі це могло б спричинити „хрестовий похід” за її визволення. В 21-у сторіччі пропонується новий «modus operandi» – не відвоювання земель заради звільнення святині, а її пере-відтворення з залишанням «невірним» тільки „фізичної оболонки”. Тобто є думка побудувати нову „Софію Константинопольській” – як вона є – на „історично” органічному для цього місті. Так от, ще княгиня Ольга порівнювала гавань у гирлі Почайній (а саме це місце відведено як потенційне для будівництво храму) з бухтою „Золотий Ріг”, на берегу якої й стоїть „Айа-Софія”. Таке пере-відтворення може стати свого роду символом перемоги Віри над мирською суєтою та духовного відродження України й Києва як центру Православ’я.

Питання. Ви також говорили про концентрацію адміністративних будівель...

Відповідь. Так, є й такий проект. А саме проект „Центру державного управління України” на території „Нижня Теличка”. Річ у тім, що територія Нижньої Телички, на якій сьогодні розташовані різні за профілем промислові підприємства і яка належить до зони, яка за рекомендаціями генерального плану м. Києва потребує „зміни свого функціонального призначення”, є однією з ключових, а саме „серединних” територій Києва. Вона одночасно наближена до:

Будучи на сьогодні свого роду передмістям Києва (при всій своїй близькості до центру), Нижня Теличка може бути або:

Проте оскільки Теличка займає особливе місце на головній вісі Києва, „відкриваючи” історичний Київ („Дніпровські пагорби”) з півдня, вона виконує роль найбільш стратегічно значущого передмістя, яке не можна порівняти навіть з Оболонню, яка – за наявності зовнішньої близькості деяких ознак – аж ніяк не є „серединною” київською територією.

В той же час ми маємо й іншу проблему, а саме розпорошення або невдала для міста часткова концентрація місць розташування різних гілок центральної, обласної та місцевої влади, їх певною мірою „випадкове” розміщення на мапі Києва, розтягнутість комунікацій, які здебільшого пролягають через центральні перевантажені магістралі. Просторова хаотичність є складовою формування хаотичності відносин та не може – нехай і опосередковано – не впливати на роботу всього владного механізму.

Концепція „Центру управління” є не що інше, як гармонійне „зняття” та комплексне вирішення вищезазначених проблем. В її підмурівок покладено ряд принципових положень:

Запропоноване планувальне рішення є втіленням ідеї нерегулярного органічного розпланування території. Трасування основних шляхів та інших комунікаційних коридорів виконане як геометрична інтерпретація функціонального призначення. Ми свідомо відмовились від таких базових принципів планувальних рішень традиційної, в т. ч. й сучасної архітектури, як дискретне планування, візуальна орієнтація на домінанти, парцеляція, підпорядкованість концепції одній чи декільком площинним ідеям. Натомість в якості базового принципу запропонованої планувальної структури взято принцип первинності внутрішньої структури, тобто головною є виділена з оточуючого середовища внутрішня структура (сутність) простору.

Таким чином, запропоновано практично в „чистому вигляді” ландшафтне розпланування, до якого додано чотири специфічні – з огляду специфіки місцевості та самого об’єкту – мотиви, а саме „річкові” фасади, зони кругового огляду, „освоєння штучних долин” – локальних міні-домінант в точках перетину головних потоків, „бокові перспективи”, тощо.

Одним з наслідків такого підходу є його спадкоємність, бо в результаті – за сукупністю ознак – ми отримали не що інше, як сучасне відтворення базових начал планування стародавнього Києва. Поєднання єдиної аналогової забудови з широкими терасами із ланцюжком напіввідкритих гетерогенних парків та водоймищ є штучно-ландшафтним доповненням до існуючого київського ландшафту при оптимальному забезпеченні головної функції.

Питання. А як це все це пов’язано з місією?

Відповідь. Безпосередньо, адже завдяки цьому ми, з одного боку, вивільняємо ключові території здійснення місії, з іншого, захищаємо їх границі.

Питання. Зрозуміло: Рибальський, Теличка, між ними – Дніпровські пагорби з їх історичною місією... А що з набережною, адже вона – чи не найважливіша границя?

Відповідь. Безумовно. І щодо неї також є ідея – в контексті місії, зрозуміло, – причому, впевнений, нічого подібно до цього часу ніхто не пропонував.

Питання. І?

Відповідь. Ідея в розробці. Крім того, вона потребує окремої розмови.

Питання. А якщо в двох словах?

Відповідь. В принципі, все просто: збереження транспортної артерії, але її „невидимість”, збереження пагорбів від будь-якого в них втручання, в т. ч. без „підкопів”, можливість прямого виходу людей к Дніпру, тощо.

Питання. Невидимість та без „підкопів”? Як це можливо?

Відповідь. Можливо, якщо побудувати міст не „поперек ріки”, а „вздовж”...

Питання. Зрозуміло... Тобто, не зовсім. Що ж, спасибі, сподіваюсь, що це інтерв’ю не останнє.

Відповідь. Спасибі. Успіхів Вам і Вашій газеті.